Земельні спори складають вагому лепту справ, які розглядаються в українських судах. Більшість земельних спорів стосуються зокрема оскарження законності надання органами місцевого самоврядування земельних ділянок у власність (оренду). Проте першим етапом при звернені до суду є визначення до якої юрисдикції належить розгляд земельних спорів, якраз на цьому етапі виникає спірне питання, в межах якого провадження необхідно слухати дану справу, в межах цивільної (господарської) юрисдикції чи в межах адміністративної юрисдикції. Зокрема відносно даної позиції існують дві діаметрально протилежні позиції Верховного суду України та Конституційного суду України.
Зокрема Верховний суд України в постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 висловив позицію, що оскільки земельні спори відносно скасування рішень органів місцевого самоврядування про надання земельних ділянок у власність стосуються права цивільного, то і розглядатися вони повинні в межах цивільної (господарської) провадження. Зокрема Верховний суд України виходив з наступного: відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення Товариства до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право (позиція Верховного суду України в постанові №21-551а14 від 17 лютого 2015 р.)
Конституційний суд України у своєму рішенні по справі № 10-рп/2010 від 01.04.2010 року дійшов протилежного висновку, який зокрема полягав у наступному: положення частини першої статті 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування “вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції”, слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень; положення пунктів “а”, “б”, “в”, “г” статті 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень; положення пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на “спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності” слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності (позиція Конституційного суду України . по справі № 10-рп/2010 від 01.04.2010 року).
Особисто я вважаю, що при визначенні юрисдикції земельних спорів щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування про надання земельних ділянок у власність (оренду) необхідно керуватися саме позицією Конституційного суду України, оскільки тільки Конституційний суд має право тлумачити норми права, а висновок по цим питанням Верховного суду України є явним перевищенням повноважень та підміною понять. На теперішній час позиція судів є також не однорідною, оскільки одні беруть до уваги позицію Конституційного суду України, інші позицію Верховного суду України, зокрема це спричинено тим, що обидві позиції є обов’язковими для застосування судами і відсутній єдиний підхід в судах вищої інстанції, а також не визначено, яке рішення Верховного суду України чи Конституційного суду має більшу юридичну силу. Тобто фактично на даний момент дане питання являється прогалиною в законодавстві та вимагає відповідного законодавчого врегулювання.
Зокрема Верховний суд України в постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 висловив позицію, що оскільки земельні спори відносно скасування рішень органів місцевого самоврядування про надання земельних ділянок у власність стосуються права цивільного, то і розглядатися вони повинні в межах цивільної (господарської) провадження. Зокрема Верховний суд України виходив з наступного: відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення Товариства до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право (позиція Верховного суду України в постанові №21-551а14 від 17 лютого 2015 р.)
Конституційний суд України у своєму рішенні по справі № 10-рп/2010 від 01.04.2010 року дійшов протилежного висновку, який зокрема полягав у наступному: положення частини першої статті 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування “вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції”, слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень; положення пунктів “а”, “б”, “в”, “г” статті 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень; положення пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на “спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності” слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності (позиція Конституційного суду України . по справі № 10-рп/2010 від 01.04.2010 року).
Особисто я вважаю, що при визначенні юрисдикції земельних спорів щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування про надання земельних ділянок у власність (оренду) необхідно керуватися саме позицією Конституційного суду України, оскільки тільки Конституційний суд має право тлумачити норми права, а висновок по цим питанням Верховного суду України є явним перевищенням повноважень та підміною понять. На теперішній час позиція судів є також не однорідною, оскільки одні беруть до уваги позицію Конституційного суду України, інші позицію Верховного суду України, зокрема це спричинено тим, що обидві позиції є обов’язковими для застосування судами і відсутній єдиний підхід в судах вищої інстанції, а також не визначено, яке рішення Верховного суду України чи Конституційного суду має більшу юридичну силу. Тобто фактично на даний момент дане питання являється прогалиною в законодавстві та вимагає відповідного законодавчого врегулювання.
Be First to Comment